Якби не чув мелодії такої, То все б спокійно й лагідно текло. А то почув цю пісню, і до болю, Неначе жаром душу обпекло.

Вона пливе повільно над рікою, Закутана в лунку вечірню млу. І над простором тиші і спокою Вирує, в'ється і бентежить слух.

Слова прості і лагідні про МАМУ, Крилом торкають душу без кінця. І випливає, ніби із туману, Мелодія, що полонить серця.

Вона цілком забрала мою душу И ДО серця прикипіла назавжди. Тож, де б не був, мелодію я мушу Безтямно шанувати й берегти.

2005
.

Згаса над селищем моїм Зоря в ранковому світанні, А в небі синьо-голубім Вже грають промені багряні. Понад рікою вдалині Низенько стеляться тумани. Як не пишатися мені Тобою, селище кохане.

Тут родився, тут навчався. Тут і ріс-зростав, Тут я сили набирався.

Тут я покохав. Я покохав твої сади, Розлогі верби над водою. Дебя не був, де б не ходив – Тут все пов'язано з тобою. Коли лишусь в самотині, В думках завжди до тебе лину. Ти так нагадуєш мені Мрійливу пісню солов'їну.

Итимуть роки, пройде юність Та я знаю, ти Залишишся в моїм серці Вічно молодим.

Село моє – частина мого серця, Сопілочка пригод, потіх, подій. Насамоті негадано озветься В моїй душі клубком думок і мрій. Село моє у снах до мене лине, Душі моїй спокою не дає. Ці неповторні байраки, долини, Усе таке привабливе, своє… Оте село, де народився й виріс, Де бурним плином роки пропливли, Де у житті, крутім, шаленім вирі Людьми добропорядними були. Оте село, святе і сокровенне, До болю миле, і душі близьке. Таке близьке, таке благословенне, Як в грудях серце любляче, палке. Село моє – ти біль моя щоденна, Розрада непокірної душі, Живи мене наснагами, натхненням, А я тобі писатиму вірші.

Село, моє село – Колисочка дитинства, І милий серцю батьківський поріг. Я виріс з пелюшок, в турботі материнській. Це мій в житті найбільший оберіг.

Село, моє село все далі відпливає, І в серці чимось рідним защемить. Роз'ятрена душа тебе не забуває І пам'ять зберігає кожну мить.

Село, моє село мене до себе кличе, Зворушує в душі відлуння літ. І прожиті літа в думках, неначе зичать Зануритись в дитинства милий світ.

Село, моє село – ти біль моя постійна, Ти частка неспокійної душі. До тебе повернусь, село моє привільне, На рідні серцю милі спориші.

Гніздо мого дитинства – біла хата, На покуті розшиті рушники. Село моє ,красиве і багате, Мов пісня, розлилося край ріки.

Ішли роки, і ми росли з літами. Як птахи розлетілись, хто куди. Й

Заснула в нас дитинства світла пам'ять, Заснула так, що годі й розбудить.

В думках себе суджу і душу краю: Одну стежину з тисячі доріг Бувало, що так часто забував я, Забути ж рідний дім — великий гріх.

І ось діставсь до батьківського краю. Але чому так боляче мені? Бо білої хатини вже немає, А стежка загубилась в бур'яні.

Постаріло літо, пилом вкрились трави, Вигоріла свитка на його плечах. Наче ніби щойно дихав квітом травень, А тепер ось серпень осінь зустріча.

Вдень нестерпна спека огорта обличчя, Вкритий лан стернею — скінчено жнива. У глибокім небі журавлі курличуть, Клекiт гострим болем душу розрива.

Якось непомітно літо пролетіло У крутім, засмаглім вирові життя. Непідробним смутком, мов ножем, різнуло – Відпливло, нема йому вже вороття.

Бистрою рікою линуть плином роки, Не гукай, не треба – промайнула мить. . Маревом ростала у світах широких, Її не вернути і не зупинить.

Заметіль нестримно крутить білий танок, Обіймає стан мій, в очі загляда. Зоряні сніжинки на обличчі тануть, І живим струмочком скрапує вода.

Плаче і сміється снігова завія, 1 лютує в гніві зимонька-зима. А навколо пустка, лише сніг Синіє, Безпросвітній морок, безпроглядна тьма.

Я іду крізь морок, безпроглядну днину, Заметiлям буйним і вітрам навстріч, Щоб зустріти долю – ту одну-єдину, Що бентежить серце снами кожну ніч.

І нехай нестримна заметіль біснує, Виснажила втома, але мушу йти. І знайду єдину, адже серце чує, Впевнено і твердо лину до мети.

Під вербою, в лузі, коло річки, П'янять душу аромати трав. Там гасили полум'я синички, - Кущ калини в ягодах згорав.

Та, немов обпечені пожаром, Із куща злетіли до води. І дивились з острахом і жалем, Вгніздившись подалі від біди.

Ну, а кущ горів, мов жар, сміявся, У привабнім спалахові грон. Ніби хизувавсь і нахвалявся В лузі захопить найвищий трон.

Нехай запізнілі гуркочуть громи, Нехай блискавиці спалахують в небі, Хай вітер осінній шумить і шумить, І тужить, і плаче, й рида, ніби лебідь.

Знов вигляне сонце й затеплиться вмить, І пісня дзвінка розіллється над степом. А серце не камінь, - воно не мовчить, Бентежне, схвильоване, прагне до тебе.

Iя прибіжу в надвечірню зорю До тебе, єдиної, милої юнки, І, зболеним серцем, навік підкорю, І більшого в світі не хочу дарунку.

Немов срібним дзвоном струмок гомонить, Розносячи в присмерку звуки мелодій. Така неповторна і радісна мить, Цю мить у житті заперечувать годі.

Вранці понад обрієм розквітає сонечко, Пригорщами срібними промінь розкида, Зазира несміливо у ясне віконечко, Ніжними світлинками в ліжко загляда.

Доню нашу, донечку, розбудило сонечко. Вона вічки підняла, міцніш ляльку обняла, Bбік голівку повертає. Срібні зайчики хапає.

У яснім віконечку засміялось сонечко, Лагідно проміннячко розкида довкіл. Доня наша, донечка, розмовляє з сонечком І лепече голосно, скільки має сил.

Доня наша, донечка, подружила з сонечком. Звуки губками плела, задоволена була у сонячнім промінні ніби квітка розцвіла.

Тихо, спокійно і ніжно Землю закутав туман. Ніч загадкова і пишна Мліє в осінніх димах. Ледь зореніє світанок. Никне над сонним селом. Сирістю дихає ранок, Вгойданий лагідним сном. Вранішня тиша чарує Дивом земної краси: Сивим туманом вирує, Світиться сріблом роси. Ранок у снах домліває, Спрагло очікує дня. Плавно туман відпливає Осенi стиглій рідня. З сонцем осінні тумани В світлу блакить відпливли. Ніби в огні, без омани, Жаром гаї зацвіли,

Лугом, понад річкою, пов'юнилась стежечка, Змійкою сховалася між розкішних трав. А над нею сивий туман стелеться І переливається спалахом заграв.

Стежко, моя стежечко, перестань в'юнитися, Потайки ховатися в шумовиння трав. І на втіху кожному, мов барвінок, витися. Тож відкрий нам тайну: хто тебе топтав?

Усміхнулась стежечка в луговім сповиточку, Тиха і приваблива, мов картина в снах. Не забудь лебідоньку, дівчиноньку-квітоньку, Милу, щиру, лагідну, мов сама весна.

Це вона світанками, зоряними ранками Топче тут стежиночку в нових саn'янцях. Долею не зніжена, духом не обіжена Проклада стежинкою у життя свій шлях.

Без вікон і дверей Схилилась край села Стара, нікому Не потрібна хата. Колись вона до всіх Привітною була, Увагою й щедротами Багата. Та сплинув віку час 1ЗІР її погас І глипа в світ вона Пустельними очима. Маячить край села, Не зна, що віджила. Усе життя вже в неї – За плечима. Маячить край села, Не зна, що відцвіла, Мов падчерка В жорстокого вітчима.

Спасибі вам за чуйність і турботу, За серця невгамовного тепло. За вашу кропітку, складну роботу, Щоб наше серце билось і жило.

Спасибі вам за тепле щире слово, Яке вселяє віру у життя, Утверджує і зміцнює основу, Гартуючи здоров'я в майбуття.

За те, що ви, переборовши втому, Завжди, недосипаючи ночей, Здоров'я нам вертаєте, а тому – Наснаги вам! Земний уклін за це!

Ми вас у житті не забудем ніколи, В якому б куточку жили на землі. Тебе, наша рідна, улюблена школо, І вас – дорогі вчителі, дорогі вчителі.

Ви нам відкривали наук таємниці, Вселяли довіру і потяг до знань. Гасили в нас сварку за кожну дрібницю, Будили в нас волю до нових дерзань.

Спасибі вам, любі, спасибі, хороші, За вашу турботу і серця тепло. Нехай вам щастить на життєвій дорозі, А вашим супутником буде добро.

В останньому вальсі кружляють довкола Знайомі і рідні, дорослі й малі. Останній дзвінок. До побачення, школо, Здоров'я й снаги, дорогі вчителі!

Дрімає земля в непритомному стані: До всього байдужа, глуха і німа. Живильні шляхи непридатними стали Морозом скувала жорстока зима.

Втомилася, спить. Набирається сили. Вдивляється сонно у райдужні сни Як в полі безкраїм хліба колосились… Скоріше б діждати Нової весни.

Inype Весняне тепло відігріє їй груди, Пробудить нестерпну жагу до життя. Усе оживе й розвиватися буде І пульс запрацює, як серця биття.

Земля – наша сила, добробут, здоров'я, До неї найліпші у нас почуття. Її величаєм з теплом і любов'ю, Вона найдорожче в людини — життя!

Я кожного з вас до грудей пригортаю, Хто дітям свідомо життя присвятив. В цей день з Днем Учителя щиро вітаю Ваш здібний і дружний завжди колектив.

Міцного здоров'я, сумління, наснаги, Терпіння і мудрості кожному з вас, Щоб ви не втрачали людської поваги, Щоб вас шанував і любив кожен клас.

Успішного нині навчального року, Дотепних вам учнів і гідних зарплат. Щоб ви задоволення мали з уроку, А учні предмети долали встократ.

Не вгамувати спрагу, Краплиною води — вогню не погасить, Краплина почуттів – не дасть в житті наснаги, Краплина почуттів – це радість лише мить.

Краплина почуттів – це пересохша річка, Краплина почуттів — криниця без води, Краплина почуттів — життя згорівша свічка, Краплина почуттів – стежина до біди.

А щоб відчуть життя, наповнене по вінця, Вилить треба не скупі краплини почуття, А зоряний потік, душевних вод криницю, Прозору, як сльоза, без мотлоху й сміття.

Чистими росами ранок вмивається, Дниною тішиться рідна земля. День ясним сонечком всім усміхається, Милий, привабливий, мов немовля.

Глянеш довкола, і погляд просвітлиться Зором обнявши земну далину. Гордість за край свій у серці пломіниться Нервом, душею все це осягнув.

Краю мій рідний, дитинства сповиточок, Мій найдорожчий куточок землі. В тебе снаги на усе життя вистачить, Щоби усім почуватись в теплі.

Щоби у злагоді триматися єдності, І виручати друг друга в біді. Це додає всім і сили, і певності, Стрімко підносить людину в житті.

Краю мій отчий, садами заквітчаний, Росами вмитий в ранковій красі, Живим теплом дорогим, незасміченим, Ти викликаєш захоплення всіх.

В голубім безмежжі чути тужний клекiт. Ті тривожні крики — болем на душі. То за рідні межі, в теплий край лелеки Линуть, покидають милі рубежі.

Чи здолають крила і чи стане сили Покорити відстань на своїм шляху. Надривали жили, тужно голосили, Та ніхто не гудив доленьку лиху.

В голубім роздоллі вщух, відлинув клекiт, Та невільно кожен подумки просив: Відверни стихію – явну небезпеку. Караван лелечий вибився із сил.

Без тепла нема злагоди, Ні в людини, ні в природи, Пісня сонечком не гра – Без тепла.

Без тепла не родить жито, Без тепла нам не дружити. Не скорити корінь зла –

Без тепла. Без тепла схолонуть квіти, Без тепла – суцільні біди. Не чекати нам добра – Без тепла.

Без тепла життя холодне, Кров у жилах захолоне. Не розвіється імла –

Без тепла. Без тепла не тане крига. Без тепла в житті інтрига. Туга на серце ляга – Без тепла.

Без тепла весни немає, Серця стукіт завмирає. Тохоплює нудьга –

Без тепла. Без тепла гніздо не в'ється, Сім'я навпіл розпадеться. Де й візьметься корінь зла – Без тепла.

Коли всюди теплом віє, І друг друга розуміє, Тоді злагода й добро – Бо тепло!

Пружинить жайвір Понад полем – У високості. Стрічає сонце Десь за долом, І кличе в гості.

І світлий день, Що народився, Аж зір лоскоче. І промінь сонця Не забарився Й на землю скочив.

Розсипав світло До краплинки Світ закрохмалив. Тепла і сяйва Не розтринькав, Не розбазарив.

Щоб не робив, беруть своє літа, 1 зменшується мій життєвий простір. Щоденний клопіт сивину впліта В ріденький чуб, як білосніжну простинь.

Уже й верба засохла, де колись Несміливо освiдчився в коханні. І журавель над зрубом похиливсь, А на той час був новий, бездоганний.

Так не помітно роки пропливли, І в пам'ять, як в докір, дитинство босе. Належно і пожити не змогли, А на кону семидесята осінь.

Життя весняним паводком спливло, І тисяча болячок в нагороду. А молодості наче й не було, Усе через нестаток і роботу.

Віками людина відточує слово, Нев'янучу зброю в житті, Щоб вчасно і влучно вливалося в мову І завжди сприяло меті.

А слово, що квітне, вагоме і плідне, Посіяне в душі людей. Мое Любов'ю зігріте, розумно сповите, Добірним зерном проросте.

А слово — це зброя, мітка і потужна, Від нього ніде не втечеш. Для друзів воно доброзичливе, дружнє, Для недругів — прірва без меж…

Законом у слова є правди основа. Мета його – мир і любов. Тож в мирі нам жити і вічно любити, В житті – це основа-основ.

Я починаюся з горіння Душі і серця теплоти, Які підтримують стремління, Щоб ці стосунки зберегти.

Я починаюся з любові, Я починаюся з краси, У кожнім теплім, ніжнім слові, В краплині дивної роси.

Я починаюся з кохання, З палких сердечних почуттів. Душі приємне завмирання Не потребує зайвих слів.

Я починаюся, щоб жити, Щоби продовжувати рід. І всім прекрасним дорожити – Це наш закон і заповіт.

Зазорів світанок: чистий-чистий, Ніби встав з пухових подушок: Збуджений, бадьорий, урочистий, З небом голубим, неначе шовк.

Дзенькнуло відро коло криниці, Заскрипів натужно журавель. То стрункі, бадьорі молодиці Вранці повиходили з осель.

Щоб корову вдосвіта здоїти, В господарстві лад скрізь навести: Молочком телятко напоїти, А свиням помиї віднести.

І води джерельної набрати, Напоїти птахів і тварин. 1 смачний сніданок зготувати, І нагодувати дітвору.

На селі роботи вистачає, Не встигаєш дух перевести: Вариш, жариш, шиєш і стираєш — Не даєш себе занапастить.

На грядках неполена картопля, Тут роботи непочатий край. Бур'яни в собі всіх нас потоплять, Хоч бери в «стукалки-палки» грай.

А пирій на пополам з осотом, Нам і вгору глянуть не дадуть. І доки покінчемо з городом Бур'яни нам лаптi iзплитуть.

Так щодня від ранку і до ночі Паримось, мов курка, у котлі. Клята втома закриває очі I гуде все зверху і внутрі.

Та надія у душі теплиться, Що колись поліпшиться життя. І достатком дім заколоситься, І полегкість принесе людям.

Не обходь мене, доле, Поза обрії-мрії. Не обходь мене, доле, Повз буденне життя. Посели в моїм серці Хоч росточок надії. Запали мою душу На нові відкриття.

Не обходь мене, доле, Не тікай манівцями. Не пустош мою душу, Порожнечі не сiй. Я без тебе безкрилий, Я без тебе незрячий. Поселись в мені, доле, І мене обнадій!

Не обходь мене, доле, Співом пташки озвися, Теплим подихом вітру Моє серце зігрій. Поселись в мені, доле, Я прошу – поселися! Аз тобою, я певен – Ми готові до дій!

Її зустрінете будь-де: То в затінку, між вітами, То на город з сапою йде, Найчастіше – поміж квітами.

В картатім цвіті день за днем, Немов малятко бавиться. У буйних хвилях хризантем Годинами купається.

Бур'ян вискубує, зрива, Ретельно грунт розпушує. Душею, серцем зігріва, Їх квітнути примушує.

Побачить квіти і здаля На кольори вдивляється. Немов із милим немовлям, Натхненно забавляється,

Вона закохана в красу, Тому завжди між квітами. Нормальний тиск, зникає сум, - Нема краси – хворітиме.

Був акуратним, щирим, доброзичливим. Із кожним вмів знаходить спільну мову. Своїм умом він жив, а не позиченим. І кожен твердо вірив його слову.

До нього люди ставились з повагою, Для них він був завжди авторитетом. Роботу знав, і працював з наснагою, І з кожним був приємним і відвертим.

Він все життя був чесною людиною, Керівники про це ніби й не знали. Про це згадали лиш над домовиною. Як був живий – того не помічали.

О, нене, о, нене! ! Листочки зелені! Поглянь у вікно, Подивись! Як пружаться клени, Від соку шалено. І тягнуться вгору, Увись!

Я бачу, синочку! Мій світлий росточку! Ти також повинен рости. І так, як ті клени, Стрункі і зелені, Сягати в житті Висоти!

Для тебе ця звістка Нова, невідома. Та ти тримайсь мужньо – Кріпись! Від отчого дому В життя невідоме Долати тобі цю незвідану Вись!

Там, де живе моя душа, Де шепчеться зерно в колоссях, Туди Господь-Бог поспіша, Щоб все задумане збулося.

Где на голос, що дзвенить, До болю щиро, солов'їно. Де рiдно мова гомонить

Мого народу – УКРАЇНИ. Там, де живе моя душа, Робочі будні не лякають, Якщо ніхто не заважа, Тоді всі труднощі зникають.

Там, де живе моя душа, Де світлі дні до серця линуть, То ця, незбагненна краса,

Не дасть душі моїй загинуть. Коли співа моя душа, Співає й серце – пісня в'ється. Усе довкола воскреса, Що УКРАЇНОЮ ЗОВЕТЬСЯ!

Як тебе зустріну в зелен-гаі, Все довкілля раде, що ти є, І душа від щастя оживає, | земля ріднішою стає.

А гай цвіте, а гай бринить, Цілющим зіллям споєний, Повітря чисте аж дзвенить,

На пахощах настояне. Я ніби в небесах літаю, Неначе ангел сили додає. Нас світанок збуджений вітає І промінням в росах виграє. И А гай цвіте, а гай бринить,

Цілющим зіллям споЄНИЙ, Повітря чисте аж дзвенить,

На пахощах настояне. Гай у ніжнім трепеті співає, І повітря в пахощах – п'янке, Все навкруг знайоме до безкраю І до щему рідне, і близьке.

Агай цвіте, а гай дзвенить, Співа, іскриться росами, А вітер ніжно шелестить Ігра твоїми косами.

Я випромінююсь не вродою, Що з часом зблякне, промайне. Я випромінююсь природою, Що аж пронизує мене.

Я випромінююсь світанками, Краплинками води – роси. Я випромінююсь фіалками, Де віддзеркалюється синь.

Я випромінююсь долинами, Привіллям рідної землі, Ночами зоряними, днинами І журавлями у імлі.

Садами, нивами, озерами, Прозорочистим джерелом. Струмочками, тугими зернами, Дощами, вітром і теплом.

Тобою, земле, випромінююсь, Усе в мені палахкотить. Не надишуся, не намилуюсь, І серце полум'ям горить.

Чисте і глибоке небо синьооке Сонячним промінням землю обвива. І приносить спокій у цей світ широкий, І теплом Христовим душі зігріва.

Україно, рідний краю, Наша гордість і краса, Хай вогонь в серцях палає

І ніколи не згаса. Гори, океани, острови Буяни Нам не колять око – маємо своє. Розробляєм плани, і той день настане – Запалає світло, що у серці є.

Україно, рідний краю, Наша гордість і краса, Хай вогонь в серцях палає

І ніколи не згаса. Дружбою красива незборима сила Згуртувала маси за її права. Понад краєм лине пісня України, І народ до правди двері відкрива.

Україно, рідний краю, Працьовитий і стійкий. В своїй хаті ти хазяїн І господар – на віки!

Пахне вітер м'ятою,

Нивами Пшеничними: Батьківськими, нашими,

А не заграничними. Пахне териконами

І Донецьким степом, Запашними копами,

Лазуровим небом. Пахне медом, гречкою,

Мажами чумацькими, Пахне українськими

Горами Карпатськими. Айстрами, ромашками,

Звіробій-травою. Сходженими стежками,

Рідними до болю. Пахне цвітом липовим,

Далями розлогими. Пахне і аж схлипує

Хвилями Дніпровими. Пахне лагідним дощем

І п'янкою дниною, Пахне рідною до щему

Милою Вкраїною. Пахне лугом, ав гаю –

Зрілою калиною. Горді і завжди в строю разом з Україною.

Ранок туманом повитий, Тепло- парує вода. Вересень – бабине літо Через паркан загляда.

Вийду на зрошені доли, Гляну і дух окриля. Милі, привільні простори, Батьківська рідна земля.

Душу наповнює гордість, Радість у серці співа. Линуть у нашу свідомість Найкращі із кращих слова.

Вересень – бабине літо Сіті осінні снує. Сонця проміння розлите Щедро землі віддає.

Моя ти мово світанкова, Цвітеш і грієш, мов весна. Жива, пречиста, пречудова, Як мами посмішка ясна. Ти, ніби пісня, серцю мила: Дзвінка, барвиста і проста. Усіх довкола полонила, У всіх брениш ти на вустах. Безцінний скарб мого народу На глум нікому не дамо. І віковічне слово роду Ми на віки збережемо. Адже народ велика сила, На захист мови стане в мить, Її — співучу і красиву Від злого ока захистить. Шануєм, пестим рідну мову, Її важкий тернистий шлях. Сповиту, милу, малинову У наших душах і серцях. Моя ти мово пречудова, Жива, пречиста, преясна, Дзвінка, врочиста, калинова, Безмірно мила, мов весна.

Відспівали літа, відробили. Силу й молодість в нас відняли. Ніби ми на землі й не любили, Ніби ми на землі й не жили.

1, здавалося, зовсім недавно Ми на ніжки слабенькі п'ялись. Щоб невдовзі уміло і славно Відкривати незвідану вись.

Відспівали літа, віддзвеніли, На пенсійний спочинок пішли. Силу й розум старанно і вміло, Батьківщині своїй віддали.

Відспівали літа, відлюбили, СИВИМ димом на скроні лягли, Ніби вітром легким пролетіли, Десь за обрій у даль відпливли.

Німіють далі синії,
В цій живій мелодії Дитинство воскреса. 1, ніби ртутна кульочка, На зрошеній стеблині Скотилась, загубилася Десь у землі роса. А пам'ять все розмотує Клубок життєвих ниток, І в'яже, вигаптовує Химерні кружева: Підвішену колисочку – Найперший мій сповиточок – Що щемом тих, далеких, літ У серці ожива. Он хата під соломою, МУЗЕЙНА НИНІ рідкість, В куточку причаїлися Рогач і чаплія. Два ціпи під повіткою, Мого дитинства свідки, й ряба корова Зіронька – Невільниця моя. Чаклують над борiнкою Мій менший брат із татом, Сусідський хлопець, друг Андрій, Монтує самокат.Он кошенятко бавиться З собакою Піратом, В чулан по житні висівки Подибав старший брат. А он лежить під клунею Ярмо, недбало кинуте, А поруч віз із барками Придавлений саньми. Обтесані підвалини І крокви перекинуті, Усе чомусь без нагляду, Покинуте людьми. Аяз своєї схованки Продовжив спостереження: Свиню із поросятами Загонить мама в саж. Знайшлось фальшиве зникнення, І ніби на підтвердження, Під курником валяються Три дошки на гараж. Дивлюсь, як в небі голуби Крильми хмарин торкаються I падають в захопленні Униз із висоти. Летять, немовби граються, В повітрі кувирнаються, І хоче кожен з голубів Усіх перемогти. Як чітко фіксувала все Моя дитяча пам'ять, Яка й понині ще влива Натхнення і снагу. Хоч діти вже не перший рік Онуків наших бавлять, А я в дитинстві риюся,
Хоч вже й зігнувсь в дугу. Мабуть закономірно це Для кожної людини, Хоч молодість не вернеться, Не буде вороття, Та без думок за прожитим, Не проживу і днини, Бо без дитинства-спогадів, Життя – то не ЖИТТЯ.

Наше подвір'я сонцем іскриться, Губиться стежка десь в шпоришах. Там заховалась чиста криниця, Мама до неї у сад поспіша. Води напившись, перехрестилась. Зайшла до хати і заходилась Тісто вчиняти, а за хвилину Взяла у руки життя світлину. І пов'язалось суцвіття роду: Немов би дійсно дивилась в воду. Знайомства, друзі, обійми ніжні, А з часом плину стаєм заміжні. Ось тут ми разом на цій світлині, А поруч діти, до щему рідні. Спливають роки — нема їм спину, І ми не в силі спинить їх плин. Вже наші діти батьками стали, Та світ любити не перестали. Бабусю й діда терзають муки, Коли не бачать довго онуків. Онуки поруч, і двір сміється: Криниця й стежка до них озветься. Калина дарить своє намисто І не пускає дітей до міста. Там, де онуки, й бабуся поруч, Вони слухняно йдуть їй на поміч. Коло онуків вона сокоче, I їсти й пити без них не хоче. Бабуся рада, раді онуки, В чистій водичці помили руки.

І поспішають всі на вечерю, Щоби зайняти скоріше чергу. Сплять дуже мало, лягають пізно, А вранці будить бабуся «грізно» День народився, — вставайте, любі. Жолуді підем збирать під дубом. І дні за днями проходять тижні, Бабусі внуки зірвали вишні. Двір підмітають, працюють споро, Бо скоро осінь, бо скоро в школу. Збирають фрукти, бур'ян зривають, Бабусі рідній допомагають. Хороші хлопці, умілі руки, Такі геройські в бабусі внуки. Та час невпинний – злетіло літо, Яскраві миті в житті прожито. Підходить осінь багатолика, Як довго ждати нових канікул. Не випадково онукам сниться Цей загадковий бабусин двір: Їх жде калина, їх жде криниця, І ПОвен дива зелений бір. Миле подвір'я спокоєм диха, Стежка снується у шпоришах, А на сторожі від злого лиха – Диво-калина двір прикраша.

Сонячне проміння розлилося, Затопило ниви і гаї. Збуджених пташок різноголосся – Правлять бал – солісти-солов'ї.

Все довкол співає і сміється. Вільно, легко дихає земля. А над нею промінь сонця в'ється І земну красу благословля.

Краю мій, мелодія натхнення, Земле незбагненної краси. Я за тебе ладен би померти, Лиш би не померкла неба синь.

Лише б щедро множилась багатством, Працею звеличених людей, А довкола панувало братство Мирних справ, захоплених ідей.

Жаль за дитинством, щемким і далеким, Яке пролетіло зі швидкістю думки. Неначе полинули в вирій лелеки Й назавжди сховались за вічні лаштунки.

А серце страждає, сумує і плаче. I зустрічей прагне, і прагне побачень. Та прагнення наші пусті, нездійсненні, А потуги прагнень і хибні, й даремні.

Пройшло… А дитинства невимовно жалко: Душа розривається, плаче-ридає. Ми можем його лише в думці догнати, Бо інших шляхів в нас до нього немає.

Свята і чиста глибина душі, Багате й щедре материнське серце. А очі! Рідні, милі — не чужі, Немов нескаламучені озерця.

В них світиться любов і доброта, Душевний спокій, материнська мудрість. І ця земна жіноча простота Підносить до святкових буднів.

Ці будні завжди святами стають, Коли в сімейнім колі мама поруч. Коли її шанують, бережуть – Тож, будь щаслива, нене, Бог на поміч!

Живи, матусю рідна, не хворій, Душі хай не торкнуться біль і муки. Теплом любові нас усіх зігрій, І нам на радість, і на втіху внукам.

За те, що ми з'явилися на світ | шлях в життя вторований не марно, Що не зів'яв наш славний родовідЗа все на світі, дякуєм вам, мамо.

Ви завжди берегинею були, Хоч ми за це вам дякували мало. За ради нас – себе не берегли, За ради нас – про себе забували.

.

Так непомітно роки пропливали, Що у гаю зозуля накувала. Пробачте нам, що вас не берегли, Пробачте нам, що вас не шанували.

Нічим не спокутуємо вину Топравдань у відповідь замало. Минулого назад не повернуть, Пробачте, і за все спасибі, мамо.

Я в вірності твоїй беззаперечно певний І сумнів розтає, немов туман. Закохана душа всім серцем чує ревно, Де криється нахабство і обман.

Пр-спів Вустами припаду до вуст твоїх багряних, 1 серденько схвильовано замре. В пориві почуттів пристрасно-полум'яних Від спраглого кохання не помрем.

Твої святі слова душевно сокровенні, До щему рідні, дорогі й близькі. І серце не вгава, аж кров нуртує в венах 1, ніби кайлом, стукає в виски.

Пр-спів Вустами припаду до вуст твоїх жаданих І серце заніміє, дух заб'є. І в полум'ї жаги, аж доки не зів'янем Лиш стукають серця – твоє й моє!

Ніч, зачарована, тишею дихає, Втома вколисує спів солов'я. Миле довкілля принишкло й не никає, Сном МАТИ БОЖАЯ благословля.

Спить моє селище в снах закосичених, В спокій закутана рідна земля. Ріки, діброви — свої, не позичені, Радують око, мов те немовля.

Краю мій рідний, вітрами злеліяний, В променях сонця зігрітій красі, Вмитий дощами, думками омріяний, Мов диво-квіти в ранковій росі.

Гляну і серце застука схвильовано, Кров в моїх скронях гучніше заб'є. Гордий. Радію при всіх неприховано: Все таке рідне, знайоме, своє…

Закрутилася вихором В білім танці метелиця, Під пуховою ковдрою Заховала сліди. По загубленій стежечці Сніг заметами стелиться, По загубленій стежечці Ніби вчора ходив.

Не збагну, як це сталося, Ми з тобою розсталися. На душі чомусь порожньо, А на серці печаль. Наша пісня не склалася, Всі зв'язки обірвалися. Вже минуле не вернеться, День вчорашній – прощай.

Нам ніякого значення Не віщують побачення В безнадійному мороці, В круговерті життя. Щось суттєве не станеться, Лише в серці зостануться Ті стежки, нами сходжені, Та гіркі співчуття.

За вікном ранок хмуриться, Хуртовина біснується. Все знайоме до крапельки Снігопад затопив. Звіром крутиться-вертиться Невгамовна хурделиця. На загубленій стежечці Яй себе загубив!

За милим, залюбленим краєм Німіє і терпне душа. Щемить, хворе серденько крає, На відстань і час не зважа.

Аж ось і відпустка жадана. Я мчу у дитинства краї, Які мені долею дані: Ні з чим незрівнянні – свої…

Чим ближче до рідної хати Гучніше зітхає душа. 1 серце стає не вгавати, На рідний поріг поспіша.

Стежина в'юнить до порога, В обійсті притишує біг. До рідної хати дорога, Яку зневажати нам гріх.

В дворі неприхована жвавість У всіх на очах відбулась. Ol Діждалася сина на радість – І ненька слізьми залилась.

Оглянувсь на миле довкілля, Що квітом життя виграє: Знайоме безмежне привілля – Все рідне, до щему – своє…

Яка багата,

Яка чудова Джерельно чиста

Вкраїнська мова.

Душею спраглою

Черпаю, Потрібне слово

Яв ній шукаю.

П'ю повсякденно,

П'ю знов і знову, І не нап'юся,

Во, рідна мово!

Cnicon Я п'ю доволі All

І буду пити. І не дозволю

Тебе згубити!

Ти солов'їна,

Як пісня гаю, Душевні рани

Тобою гою.

Між мов на світі –

Свята і гідна. Цвіти в зеніті,

О, мово рідна!

Буяй у душах,

Весною квітни. Нам не байдужа, до щему рідна!

Туга серця обвива за рідним, За сповитком, де родився й жив. Де любили й шанували гідних, Хто своїм корінням дорожив.

Де мене зове не дозоветься, Змалку милий батьківський поріг. | ляга на душу і на серце Непоправний і підступний гріх.

На причілку з журавлем криниця Вигляда з незвіданих доріг. В ній надія В глибині іскриться, Що її яв пам'яті зберіг.

Край городу жде верба крислата, В смутку прихилившись до води. Затужила і чека, мов свята Не гайнуй! Скоріше приїзди!

Всі безтямно тужим за тобою І благаєм слізно – озовись! Нас твоя відсутність непокоїть, Приїжджай негайно! Не барись!

Туга наскрізь єство огорнула За дитинством милим і щемким. Що неначе світлом промайнуло, Кулею пальнуло у віки…

Як давно не був я в своїм ріднім краї, Як настирна думка мою душу крає. Як вона нестримно до рідного рветься, Що з прадіда-діда корінням зоветься.

1 летить, мов вітер буйний манівцями, До лелек на хаті, що в селі у мами. До криниці з зрубом, що в саду сховалась, До всього, що здавен рідним називалось.

До шипшини в лісі, до рогозу в лузі, До синичок в стрісі, до знайомих друзів. В лоно, де з дитинства, я приріс корінням. Повернусь, посію там своє насіння.

Не страшні негоди і вітри-тумани, Прилечу, прилину на село, до мами. Блискавкою, громом упаду до хати, Землю обробляти, сіяти, орати. Щоб були заможні і міста, і села, Щоб лунала пісня навкруги весела. Щоб була красива, ніби та калина, Найрідніша в світі – ненька – Україна.

Зазернилися літа, Квітом заквітчалися. Я не той, та й ти не та, Що колись стрічалися.

Наші стежки розійшлись, Стосунки порвались, Мур довір'я розваливсь, — Тихо розпрощалися.

Хто з нас винен

Ти чи я? Що між нами сталося? Замулилась течія — Нитка перервалась!

ОЧІ, мов дві криниці – Чисті ранкові роси. З них би води напитись, В них полоскати коси. Очі – такі бездонні, Милі, приємні, щирі. Ними ласкати доню, З ними всім жити в мирі. Очі — такі блакитні, Як волошкове небо. Любі, ясні, привітні, Так і манять до себе. Очі — теплом промінять, Гріють серця і душі. І сумувать не вміють, А розважать примусять. В них – непідробний погляд, В них – невмируща сила. Легко, коли вони поряд, Ніби вливають сили.

Рідному селищу присвячую

Я мрією, думкою, пташкою лину До рідних стежинок, джерел, берегів. В умі обціловую кожну стеблину, В дитинстві цього шанувати не вмів. І туга невільно окутує душу, 1 смуток пронизує серце моє. Роками відплившими пам'ять ворушить Про все найрідніше, знайоме, своє… Дитинство і юність стежки тут топтали В любу непогоду незлічених днів, 1 часто, в захопленні гри, забували Пригнати худобу до рідних дворів. Та й самі лишалися день без обіду, Захоплені іграми всі навкруги. І тут починались обіди і біди — Не лізли на душу смачні пироги. Пригоди, загадки на кожному кроці В дитячий уяві казками снують, І вчинки героїв на вільном уроці Поміж дітлахами взірцями стають. Отут ми родились, росли-виростали, Ходили до школи набратися знань. І так, непомітно, дорослими стали: Трудились, навчались без тіні вагань. Приємно мені ті літа пригадати, Та краще полинути в рідні краї. На кожній стежиночці знов побувати, Зустріть односельців – друзів своїх

Мамина молитва – оберіг дитинства – В серці залишилась назавжди. Мамина молитва – рідна, материнська Нас оберігає від біди.

Мамина молитва навіває спокій, Чую її шепіт у своєму сні, Де б я не знаходивсь, чим би не займався, Мамина молитва завжди при мені.

А думки тривожні в'ються наді мною, І невільно серце защемить. Та надію маю, що мене від болю Мамина молитва захистить.

Матінко, матусю моя, нене, Я тобою хворію і сHю. Ти завжди взірцем була для мене, Незгасимим полум'ям вогню. Заживають вмить душевні рани, Затиха в мені сердечний біль, Коли зустрічаю вранці-рано Твої добрі очі голубі. Скільки у тобі тепла, любові, Щедрості і мудрості душі. Скільки теплоти в твоєму слові, Хоч використовуй у вірші. Ти така хороша, люба, мила, Найрідніша, нене, у житті. До усіх приємна, чуйна, щира, ДОБРЕ серце, руки золоті. Як мені іще пошанувати, Де знайти отих найкращих слів?! Зашкарублі руки цілувати – Це я ще з дитинства зрозумів. Матінко, матусю моя, нене, Берегине затишку сім'ї, Ти не сердься і не ображайсь на мене, Адже ми близька рідня – свої.

Усім матерям України присвячую

Переболю все, перемлію, Згадаю матінку свою. Мою опору і надію, І низько голову схилю.

Вона, мов сонце ясне гріє, Тепліє серце і душа. Усе навколо ясеніє,

Неначе промінь полиша. Вона леліє рідну мову, Духовну велич і красу, І бережно плекає слово, Як промінець сота росу.

І оживуть життеві лиштви В ранкових росах споришів. Немовби мамині молитви

Торкнуться трепетно душі. Вона дає духовну силу, Серця наповнює добром. Її завжди, голубку сиву, Ми часто згадуем з теплом.

З ТЕПЛОМ ДУШЕВНОЇ ЛЮБОВІ, З горячим потиском руки. Хай переллеться слово в мові

У плин бурхливої ріки! Спасибі, ненько, що ти мову, Оберігаєш, мов дитя. Цю колискову, калинову, Для нас, для них, для майбуття.

Давно вже не був я у рідному краї, Де пахне дитинством усе навкруги, Де кожна стежинка в лице мене знає, Де кожний куточок мені дорогий. До рідної хати дорога неблизька, Та час можна викроїть, де б ти не був. Ая, безсоромний, здоровий хлопчисько, До рідної неньки дорогу забув. Вона невідступно в вікно виглядала, Знеможена, пильно зоріла на шлях, Єдину дитину покірно чекала З глибокою тугою й смутком в очах. Натомлені ноги, натруджені руки, Розправитись годі — болить у боку. О, Боже, як тяжко нести такі муки, Та доки ж це буде на білім віку?! Нахмурене небо, немов сумувало, Приїхав до неньки іздалеку син, І раптом у грудях, як щось обірвалось, У хаті, нетопленій, хтось голосив. Померла. Нема. НЕ діждалася сина, Вона лише ним на цім світі жила.

Смерть-карга безпощадно скосила, І ненька повільно за пруг відійшла. У гості до неньки, до рідного краю Я їхав, та неньки я вже не застав.

Безпринципним учинком себе я караю, Що черствим, бездумним, безпам'ятним став. Як боляче й гірко до серця сприймати: І горе-печалі, і крику-плачу, Свою найріднішу людину втрачати, Цього я ніколи собі не прощу! Відвідуйте рідних, не гайте й хвилини, Не ждіть. Не чекайте листів-телеграм, Доки ще жива на цім світі людина Знайдіть їй збадьорливе слово від ран.

Дружині присвячую

Яке це щастя — жити і кохати,

Аданим, рідним бути у сім'ї. 1 повсякчас друг друга шанувати 1 берегти традиції свої.

Яке це щастя – мати щедре серце, Що гоїть душу стомлену мою, Яка на зустріч радісно озветься І заспіва, мов пташка у гаю.

Яке це щастя — жити без розлуки, Дітей ростити, рід свій берегти. Щоб повнивсь він на голосистих внуків, Готових завжди людям помогти.

Яке це щастя – жити і кохати, Вразливим бути в вирі почуттів. І понад все на світі шанувати Той час, ту мить, коли тебе зустрів.

Ти наснилась мені В розтривоженім сні Наймиліша дитинства стежина. В стані болю й жалю Я безтямно люблю: Ти у мене на світі єдина.

Де б не жив, де б не був, Я тебе не забув. Ти в душі моїй – пісня жадана. Я за тебе молюсь, Я тобою горджусь, Адже ти мені Господом дана.

Не міліють думки, Пам'ятає душа Все довкіл, аж до отчої хати. Від дитячих стежин Доброта воскреса, Й

Раптом хочеться всіх обійняти.

Плин ріки, мов роки, Що біжить у віки. Разом з ним і дитинства стежини. Довжиною в життя – Їм нема вороття Відпливають, мов пух тополиний.

З родинно-щемкого гнізда вилітаєм, Шукаємо долю, як здобич орел. Прабатьківську мову ганьбим, забуваєм І рідко вертаєм до рідних джерел.

А варто б згадати про рідні пороги, Якого ми племені-роду сини?! Куди завели нас життєві дороги, Що кинули мову на глум сатани?!...

Рушник, біла хата, верба і калина – Це, рідне до сКону душі-джерело. Це скарби народні — безцінна перлина, А ми так бездумно на все плюємо!

Отяньмось! Задумаймось, що ми зробили?! Роками не змиєм своєї вини. Хай Бог допоможе, підтрима, дасть сили Позбутись гіркого гріха сатани.

У долонях сонця осінь домліває, Тішиться дарами щедрої землі. Бабиного літа пісня відпливає Разом з журавлиним клекотом в імлі.

Все це навіває тихий біль і тугу, Непідробний смуток і душевний щем. І розрядить вітер грозову напругу, І заплаче осінь проливним дощем.

Як би нам хотілось зупинити осінь, Бабиного літа СОНЯЧНе тепло. Зазирнути ще раз в світлу неба просінь, Нездійсненна мрія – літо утекло.

Відлетіла осінь журавлиним клином, Залишила в лузі часточку тепла. І горить-палає у лугах калина, І сміється жаром – догоря до тла.

Мов роса ранкова, чиста-чиста – Рідна мова прадідів-батьків. Ніжна, соковита і барвиста, Що сягає глибини віків.

Як її почую, солов'їну, Рідну, милозвучну і просту, Серце ожива, у простір лине, Набира космічну висоту.

Трунок серцем лагідно спиваю З невичерпних джерела глибин, Скарбом спраглу душу напуваю, Скарб цей ще в сповитку полюбив.

Скарбом цим я дихаю і мрію, З усіма спілкуюся – живу. Діалог обірветься — хворію, На підмогу маму позову.

З вуст, мені людини дорогої, Чую колискову кожну мить. Бо вона й донині рани гоїть, І душа від радощів бринить. Мова ця, дзвенить і серебриться, Гріх її забути хоч на мить. Бо вона в мені горить – іскриться, ТВ КЛІТИНЦІ КОЖНІЙ гомонить!

О, краю наш Коломацький, жаданий – Благословенна рідна сторона. Ти навіки нам в спадок Богом даний І нас ніхто й ніщо не роз'єдна.

Простори нив хвилюються, як море, Шумлять гаї у всій своїй красі, А навкруги безмежно-неозоро Живі легені листяних лісів.

Тут всі до праці ставляться сумлінно, Немов одна згуртована сім'я. І кожен крок успішний славлять гідноВ святій пошані прізвище й ім'я.

О, краю рідний, милий і єдиний, Jou Трояндо-квітка в росяній красі.

Ти невід'ємна крихта України, Прадавньої-правічної Русі.

Тут, як завжди, найголубіше небо, В розмаї все не в сні, а наяву. У цім краю козак Іван Мазепа Став гетьманом – отримав булаву.

О, краю наш Коломацький, жаданийБлагословенна рідна сторона. Ти на віки у спадок Богом даний І нас в житті ніщо не роз'єдна.

Марно і пізно жаліти за втраченим. Не цінував, як живою була. Ні в кого зараз просити пробачення: Мама невільно за пруг відійшла.

Гнітить провина, нічим не оправдана, Гніт гострим болем до серця пройма. Честь і сумління байдужості продані, Брудом печалі на совість ляга.

Серце збентежене, вражене здіяним, Пташкою-бранкою рветься з грудей. Погляд понурий, сумний і розсіяний, Прагне уникнути осуд людей.

В Бога вимолювать гріх найгріховніший Вчинком, молитвами і каяттям, Щоб його вимолить – стати духовнішим, Певне не хватить й самого життя.

Із-за байдужості – дорого платимо В вирі життєвому, в хвилях буття, Справжню ціну ми взнаєм, коли втратимо, А потім каємось усе життя.

Сміється хата, ніби цвіт, Обернена до сонця. У ній дзвенить дитячий світ Із кожного віконця.

Це найдорожче у житті, І як тут не радіти?! У нашім праведнім бутті — Всього святіше – діти!

Де чути сміх – життя буя, І сонце яскравіш сяє, Щедріще родить там земля І пісня не змовкає!

Де не луна дитячий сміх, І пісня з уст не лине, Немає ігр, забав, потіх – Село безслідно гине!

Невдивовижу чітко й ладно, До щему милі і земні Наснились очі твої, мамо, Такі зажурені й сумні.

У них відбились туга й муки, А від життя – холола кров І біль утрат, ТЩЕМ РОЗЛУКИ, І недолюблена любов.

За милим гірко затужила, Час невідомості вбивав. У вісімнадцять одружились, А в двадцять три – стала вдова.

Тяжке життя, нестатки, біди, Пусте чекання гнітить кров. Лише одна розрада – діти Й свята незраджена любов.

Наснились, мамо, ваші очі, А в тих очах – гірка сльоза Бентежить душу й неохоче Повільно по щоці сповза.

Матінко, пречиста, прехороша, Як я тобі вдячний, що яє. Ти для мене в світі найдорожча, Я ім'я звеличую твоє!

Я побачив світ цей від любові, Від твого пречистого кохання. В кожнім моїм реченні і слові Я тобі висловлюю признання.

І когось не треба запевняти, Теревенить ялову розмову Найдорожче слово в світі — мати! І на цім закінчим нашу мову.

Замріяні верби пливуть у тумані, Довкіл розпростерши могутнє гілля. Калинові грона чогось у чеканні Розкішним сплетінням верба затуля.

І мама із саду простує до ѓанку: Притомлені рухи, повільна хода. Чекає дітей своїх з ранку й до ранку, У спеку чи стужу – завжди вигляда.

Давно це було. Уже й саду немає, А отчий поріг полинами пропах. На старім подвір'ї лиш вітер гуляє Та пам'ять блукає по старих стежках.

До болю все рідне, знайоме і миле Це наш з діда-прадіда сонячний край! І серце, збентежене, щемно занило, Безтямно закохане в цей земний рай!

Допоки я на цій землі живу, Допоки в моїх грудях серце б'ється, Любити прагну в сні і наяву Все те, що Україною зоветься.

Озер бездонних очі голубі, Поля, сади, ліси, бори, діброви. За вас молюся в щасті і журбі, Моя Вкраїно, краю мій Дніпровий.

Щоб ти завжди заможною була, З всіма жила у дружбі і спокої, І ні від кого не зазнала зла, И між всіх була, як є– сама собою.

Допоки я на цій землі живу, Допоки в моїх грудях серце б'ється, Любити буду в сні і наяву, Все те, що Україною зоветься!

Вслухайсь, як струмочок жебонить В лоні незбагненної краси. 1 І душа невільно защемить, Bчувши серця милі голоси.

І душа яскраво пригада Невгамовний шал цього струмка. Як майстерно виграє вода, Як пливе мелодія дзвінка.

Вслухайсь, як струмочок виграє, Гомонить, видзвонює, тече. До живого серця дістає, З водних нот казкову пісню тче.

The British Higher School of Art and Design (BHSAD) is a partner of the University of Hertfordshire (UH) running six validated BA (Hons) programmes. Upon successful completion of studies BHSAD students are eligible to receive academic awards issued by the University of Hertfordshire and identical to those provided for UH graduates. Our students can transfer freely to UH and return back for any semester during their studies.

Заспіва зворушена душа, щирими привітними словами. І душевна пісня не згаса – Найрідніший голос -тата й мами.

Хай в душі струмочком виграють, Дивними дзюркочуть голосами. А для нас безсмертними стають Образи жадані — тата й мами.

Коли тепло все єство огортає В це неповторне Хрестиянське свято, Душа і серце квітом розквітає І хочеться від радощів співати.

Слова земні, злеліяні, зігріті, В Святий Великдень линуть до небес. І все довкіл співа на цiлiм світі: «Христос воскрес! Воістину воскрес!»

Це неповторний день на всій планеті – Благословенна Божа благодать. Який, мов птах, підноситься у леті, Який в словах не можна передать.

Коли тепло все єство огортає 1 Слава ця торкається небес, Усе на цiлiм світі промовляє: «Хрестос воскрес! Воістину воскрес!»

Мов у котлі пашить серпнева спека, Палким повітрям простір весь просяк. Промінням сонця, вражений лелека, в гнізді, в тремтливім мареві закляк.

А в небі ні єдиної хмаринки. І не дихне жаданий вітерець. Жара спила вологу до краплинки, Звела природи здатність нанівець.

Тож як при цьому зберігати спокій, Як запобігти нам черговий стрес?! Як перетнути спеці шлях жорстокій І відродити стабільний природній процес?!

Смуток небом лине, Тугою розноситься. Осінь журавлина Тисячоголоситься. З сили вибиваються, Гинуть і не каються. Вражене побаченим Серце розривається!

Нами сходжені милі стежини Не повернуть до школи, у клас, Стиглі сонячні грона калини

Вже не стрінуть у вересні нас. Прощавай, наша матінко-школо, 1

Алея каштанів струнких. Вже не сядем за парти ніколи В світлих, затишних класах твоїх.

Не забудуться пристрасні збори, Вчителі, їх предметний урок, Й нишко-потайки списані твори,

Й незабутній останній дзвінок. Хвилювання і болі розлуки, Що вже завтра чатують на нас. Юне серце розчулено стука, Відчуває розлучення час.

Прощавай, до побачення, школо! Збережемо палкі почуття. Відпливаєм в розбурхане море, До причалу, що зветься – життя!

Час настирливо і невблаганно ненароком роз'єднує нас. Пригадай, наша мила, жадана, Той кмітливий, допитливий клас.

Перейшли ми до п'ятого класу. В наших душах і радість, і щем. Та найпершу учительку нашу Ми назавжди в серцях збережем.

Будь, як сонечко ясне, одначе Не сумуй, не скучай, не тужи. Чуйне серце і лагідну вдачу Для наступних діток бережи.

До побачення, наша жадана, Пам'ятай свій згуртований клас. Час настирливо і невблаганно Ненавмисне роз'єднує нас.

Наснились мені, мамо, ваші очі, Такі дитиннолагідні, ясні, Спокійні, милі, вдумливі, пророчі І теплі, ніби ранок навесні.

Дивився в них і серце квітувало, Приємним щемом повнилась душа І трепетно у грудях лоскотало, І настрій осяйний не полишав.

Нічого на цім світі я не хочу, Лиш з вдячністю у серці пронесу Цей цвіт весни, оці вродливі очі — Життя неперевершену красу.

Задумав вірша написати, В собі упевнитись хотів: Чи можна враз поетом стати, Хоча б не повним, а – напів.

Шукав слова, морочив риму, Марнуючи даремно час. Пішком давно б дійшов до Криму, Або ж до міста Каунас.

А толку з вірша — ні на йоту, Аж закрутилась голова. Напевне, баста! Кінці в воду! Його напишеш — чорта з два!

Тепер за стіл не сяду більше Потіти до семи потів! Ох, тяжко як писати вірші! Поетом бути й поготів!!!

Над селищем моїм чатує сонна тиша, Сплять цвіркуни в розкішних косах трав. Закоханий юнак листа коханій пише Під весняну мелодію октав.

Співають солов'ї, їх не діймає втома, В оточенні привабної краси. І пісня невгава над селищем Коломак, 1 лине у безмежну неба синь.

Невтомні солов'ї нічну полошать тишу, Кохання жде зворушлива душа. Яку завжди і скрізь лише надія тішить, А доля, мов на зло, не поспіша.

Ясна чарівна ніч з принадливим коханням Вплива на всі небайдужі серця. І чути по садах притишене зітхання, Цілунки і обійми без кінця.

Над селищем моїм невідворотня тиша, Принишки і діброва, і гаї. Й легесенький вітрець п'янкі обличчя тішить І всю ніч не вгавають солов'ї.

Височінь безкрая, -

Голуба краса. Наді мною грають

Рідні небеса. Зором осягаю

Обширу блакить. Я живу-палаю

Й зірочка горить. Я згорю й погасне

Голуба краса. Назавжди померкнуть

Рідні небеса. Як завжди, невчасно,

Та настане мить, — Зірочка полине, — в полум'ї згорить.

Проникливе слово чарівної пісні, Зворушує душу, бентежить до сліз. Хоч в кожного погляди й судження різні, Красу осягнути не кожен дopic.

Почувши цю пісню, душа стрепенеться, Мелодія струмом торкне за живе. Помірно, в такт ритмів, серденько заб'ється Й під звуки ліричні в блакить відпливе.

Під враженням щойно почутих мелодій Схилюсь до паркану, у пісню ввіллюсь. І мрійно полину у Обшир Господній, И маленьким зернятком в Сузір'ях згублюсь.

Чи є хтось на світі рідніший за неньку – Привітну, уважну, людяну, скромненьку, Що сонечком ясним усіх зігріває? Такої ні в кого на світі немає!

Чи є хтось на світі дорожчим за неньку – Таку беззахисну, тендітну, маленьку? Вона в нас безцінна, вона в нас єдина, Вона найдорожча на світі людина!

Чи є хтось на світі щедріший за неньку — Яка без вагання, усе до краплинки, Порадить, розсудить, зігріє словами, Останнім кусочком поділиться з вами?

Невимовно мила, душевно багата Вона замінила загиблого тата. Вона не батрачка, вона не рабиня, А славна і щира сім'ї берегиня!

Україно
Ти, мов ненька –одна, що ріднить і єдна. В горі й радощах – вірна, єдина. Ти у мене в крові, ти у мене в душі, Ти в мені повсякчас, Україно!

Жив без долі і прав, ув'язницях конав, Мов підрізана, стята стеблина. В білім світі блукав, щастя-долі шукав Щастя в мене – це ти, Україно!

Хай у будні й свята з року в рік розквіта Біля кожного двору калина. Хай мужніють літа, половіють жита й квітне квітом моя Україна!

Нас з тобою одна лише смерть роз'єдна – Не дай Бог, та настане хвилина! І у сні й наяву я тобою живу І за тебе помру, Україно!

Ти, мов ненька – одна, що ріднить і єдна. В горі й радощах – вірна, єдина. Ти

У мене в крові, ти у мене в душі, Ти в мені назавжди, Україно!

То не засватана дівчина Одна сумує край воріт, А квітом вкутана калина Скида на землю білий цвіт.

Немов сльозу, немов сльозу На землю ронить білий цвіт.

Весела сонцесяйна днина Лишає після себе слід. В яскравих спалахах калина Дарує людям зрілий плід.

Прийшла пора, прийшла пора Прийшла пора зривати плід.

Калини символ в нас священний І в ювілеї, і в свята. І на весіллях наречених Її присутня красота.

В серцях свята, в серцях свята Ця українська красота.

Білі хати, вкутані садами, В неповторнім розмаїтті мальв, Відбивають в плесові всі гами, В пам'яті зворушують печаль.

Ледь помітно мріють горизонти: Навкруги – невимовна краса, А над всім цим — величальним зонтом Виснуть, серцю милі, небеса.

Краю мій, колисочко дитинства, Рідна прапрабатьківська земля, Дорога, жадана, товариська – Невгамовну душу окриля.

Як мені тобою не пишатись, Не радіти з того, що ти є? Й

Над усе на світі шанувати Непідробне, зболене, своє…

А пам'ять дитинства і серце не таїть: Голодним і босим його пам'ятає. І скрізь невідривною думкою в'ється, Страхіттям репресії болем озветься.

Було… А дитинства, чомусь-таки, жалко, При згадці за ним нараз робиться «жарко». Репресії, кров — не дитячі «забави», Які цих катів привертають до «слави».

Трагічне життя у розбурхані роки, І досі нам сняться жахливі уроки. Острашеним дітям – це так не минулось І болем століття в серцях відгукнулось.

Голодомор 1932—1933 років Матінко, голубка наша сива, Берегине затишку й тепла, Розкажи, як смерть усіх косила, Як же ти в той час нас зберегла?!

«Все було задумано завчасно В хижих більшовицьких воєвод: Зморений, замучений, нещасний,

Знищувати голодом народ. Це було страховище незнане, Варварське, незвідане людьми. Як старе й мале безвинно в'яне, Планово відходить в царство тьми.

Активісти — прихвОсні паскудні, Ницої імперії кати, Людожери, душегуби-трутні,

Ладні на мерзенні вчинки йти. У людей останнє забирали, Крихітки від рота відняли. Пухли люди, мовчки помирали, Ніби на цім світі й не жили.

Хто живим лишився – чудом вижив, Це запам'ятав на цілий вік. Як голодний мор людей чекрижив

В тридцять другий, тридцять третій рік. Щиросердно дякуючи Богу, Що від безсилля не злягла, І через «не можу» мала «змогу» Вас оберігати, як могла.»

Матінко, голубко наша сива, Берегине роду і сім'ї, Хай Господь оберігає сили За людяні наміри твої!

2003

Шумить стара верба на оболоні, Всього пізнала на своїм віку. Старечі віти гріє на осонні И веде із вітром мову гомінку.

«Я дві війни кроваві відтужила, Голодомори всі пережила. І зараз ще холоне кров у жилах Від мертвого, голодного села.

Страшна війна, голодна смерть – удвічі. Убивця-комуняка це творив. І як же він дививсь дітям у вічі, Хапаючи останнє в дітвори?!

На те він кат, і дивуватись – годі! В катів жалю нема і не було. Це його фах, він на своїй роботі, Несе свій хрест, аж випріло чоло.

Цього в житті не можна пережити: Куди не глянь – повсюди один жах. Хотів цей кат Вкраїну задушити – Тримати всіх на лезові ножа.

Таких страхіть набачилась доволі», - Казала вітру стомлена верба. «I дав Господь уникнути і долі, І молотосерпастого герба.»

2007

Напружую пам'ять, занурююсь в спогад, Черпаю обривки злинялих подій. І бачу щемкий, затуманений погляд, Який не випрошує в смерті надій.

Він в смерті ходив по самісінькім лезі, Дивився їй в очі, як в прірву буття. І думав із сумом, хто буде на черзі

На цей раз невільно прощатись з життям? Трагічні роки пам'ята Україна, Живучи в ярмі більшовицьких катів, Багатовікову у душах руїну – Не всіх поробило з народу рабів.

В імперії рабства, насильств і репресій За вільні розмови вас ждуть Соловки, Або «майстри-аси смертельних професій»

В Сибір замурують на довгі роки. Жахливі роки: думать, бачити, чути — На це ти ніякого права не мав. Робилось усе, щоб все рідне забути, Буть глухонімим, який ловить лиш гав.

Від світу замовчувалась таємниця, Яку заборонено мовити вслух. Хто скаже хоч слово чекає в'язниця.

І люд онімів, і осліп, і оглух. В миру нам було заборонено жити. Як виростив щось все віддай і здихай! На світі оцім не давали любити Свій рідний народ і свій батьківський край.

Хотіли народ із лиця землі стерти В катівнях Гулагів, Мордви, Соловків, Навік задушити голодною смертю —

Ось варварські плани вампірів-катів. Їм голодом знищити нас не вдалося, Бо голос народу із мертвих воскрес. Ми гноблену мову вквітчаєм колоссям — Відродим, піднімем до синіх небес!

Таємні секрети спливли на поверхню – Розгадано, викрито плани катюг. І вітер епохи уже не поверне На стежку кроваву – убивць і бандюг!!!

У нас дитинства не було, Його війна украла. Усе довкіл гуло, ревло – Кровава смерть гуляла. Не знали ласки, ні тепла, Ні радощів дитячих, Зате зазнала стільки зла Від виродків незрячих. І ми дорослішали вмить В свої дитячі роки, Що серце й до сих пір щемить Від тих жахів жорстоКИХ. У нас дитинства не було. Його війна ковтнула. Жувала, рвала, мов хамло, 1 нас не проминула. Дитячі душі: кров і смерть, Ну, як це все сприймати?! На не людський експеримент Вдалися окупанти. В диму, в вогні палало все, Прокляття й смерть волали Страхіттям лиха, що несли Фашистські генерали. Руїни, згарища довкіл Нема надії жити. Під град смертельний, серця біль – Вмирати і любити.





Нам побувати довелось У чорній пащі смерті, й наперекір усім смертям Ми вижили

Не вмерли! Йдуть похоронки кожен день, Ну, як уму сприймати?! Як заспокоїти дітей, В яких убили тата?! Приходять ранені з війни, Їм не потрібні ліки. Нема тут їхньої вини: Без рук, без ніг — каліки. В дитячих душах визрів гнів, Його не зупинити. За кров, за сльози, смерть батьків, Дали ми клятву – жити! Над світом скиглить смерті млость, Волає до знемоги. Не всім дожити довелось В той час до Перемоги.

Дитинство наше в пелюшках, Розчавлене війною. Від сновидінь охоплює нас жах, Не залиша в спокої.

Війна на захід поплелась Під тиском гніву й зброї. За кров, що ріками лилась, За світлу радість долі Вперед, на захід, на Берлін Повзем у лігво ката! Крізь дим розвалин і руїн, В останній бій, проклятий!

Селянська хата – це наш клас, Вірніше – наша школа. Усе буденне, без прикрас – Столи та дошка гола.

Читати вчилися з газет, На них же і писати. Дитячий ріс авторитет Від нині і назавжди. Війну страшну пережили 1 думали настане Той, кращий час, ніж ми жили, 1 жити краще стане. Не з-за гір, не з-за високих Сизокрил орел упав, Та не скінчились уроки, Дух насильства не пропав. Сусід північний — «старший брат» — З московської столиці Нічим не кращий, ніж той кат, У них подібні лиця. З полону вирватись зумів, Життя далось не з медом. На Соловки загуркотів, - Говорять «за iзмену». Розруха, голод, Боже мій, Ну, якже далі жити?! І в Україні трудовій, Кому маємо служити?!




Колгоспне поле, день-крізь-день, Із ранку і до ночі, За той, нещасний трудодень, Уже не має мочі.

Вдова із купою дітей: Голодні, голі, босі. Ненька в полі день-крізь-день, А діти їсти просять. Та пaртaктив не поміча Голодний плач дитини, Не реагує, в нього є Свої партмагазини. Хліб кукурудзяний пекли Ми «на прохання брата», Пшеницю «друзям» віддали, А нас – у пащу ката. Приходять нишком уночі І затуляють рота. Беруть людину, ти мовчи! — Говорять – «враг народа». Якщо партійний, Боже мій, Ти так потрібен владі, Людей дурити, без надій, На керівній посаді. Величні храми осяйні, Що люди будували, Вампіри, нехристи брудні, Ці храми руйнували. Нам не давали відпочить У християнські свята І щоб від церкви відлучить, Робили все завзято.



«За того парня, что…» Ми дома не бували, А примусово, як могли, Безплатно працювали. І знову мова, БОЖЕ мій, Та доки ж все це буде?! Ганьбить цю мову лиходій, Та прихвостні-приблуди. Вже не почуєш у містах, Не лине понад гаєм, Барвиста мова, бо «сосед», Цю мову зневажає. Якщо ти думаєш робить Щось не на користь «брата», То він готовий кожну мить Усе до рук прибрати. Союз, що вичерпав себе, Розбігся самостійно. Під мирним небом голубим Він додихав повільно. У нас перевертнів хвата, Хто за союзом плаче. Підлизи, хами, сліпота – Хоч греблю перегачуй. Телеефір облити встиг Брутально наші біди. На мові брехень і інтриг Північного сусіда.





HIM Гідним синам своєї Батьківщини присвячую

Голівонька сива жде мужа і сина, Мне фото в старечих руках. Піднятись не сила, бо старість скосила, - ЖИВЕ, мов підстрелений птах.

У тридцять п'ять років порушився спокій, - Лишилася в самотині. Пішли в світ жорстокий мій муж і син-сокіл. І вже не вернулись з війни.

Всі втрачено сили: ні мужа, ні сина. Я дихала ними, жила. В чеканні й надіях, у всіх своїх діях Для них я тепло берегла.

Туманяться очі, склепають повіки, Повільно сповзає сльоза. Таке пережити й порадитись ні з ким, І нікому слова сказать.

Всі рани в житті зарубцьовує серце, Та ця все ятрить і ятрить. О, Боже, мій милий, дай швидше померти, Не можу вже далі так жить.

Голівонька сива: ні мужа, ні сина. Мне фото в старечих руках. Піднятись не сила, бо неміч скосила, В душі теплий вогник – згаса.

Вірним синам своєї Батьківщини присвячую

То не тінь, не привид під вербою стоїть, Прихилившись до трухлого тину. То старенька, в літах, зі сльозами в очах, Жде з війни свого юного сина.

Стільки років пройшло, стільки раз солов'T Прилітали до рідного краю… Де ж ти, соколе мій, де ж ти, серце моє? Я чекаю тебе, а тебе, все немає.

Тихий, лагідний день пропливає селом, Мов навмисне тікає від спеки. Дні і ніченьки жду тебе, змучена сном, А ти спиш десь, далеко-далеко.

30 Вже ніколи-ніколи тебе не діжду, Ти не ступиш до рідної хати. Та зі серця свого не зітру гірких дум, Все життя тебе буду чекати.

Темна свитка тремтить на сухеньких плечах, Розвіва вітер чорну хустину. То старенька, в літах, із журбою в очах, Жде, не діждеться рідну дитину.

Це криваве дитинство В гірких полинах, Поштамповане, вбите війною. Із прошарків років Вирина й вирина, І відкритою раною ниє.

Реп'яхами впиваються В душу думки, Знову ятриться рана на тілі. Все життя в кошмарах: Навкруги – один жах, Підірвали літа молодії.

Не прийдеться, мабуть, В повні груди зітхнуть, Як це має у світі людина. Бо літа вже не ті, На прожитім путі, - Дорога для нас кожна хвилина.

Воїнам, які віддали своє життя за свою Батьківщину, присвячую

В німій скорботі застигла мати Над обеліском, де в граніт Навічно втілились солдати, Рятуючи від смерті світ.

Земний уклін, Сини Вітчизни, Ми пам'ятаем кожну мить, Як смерть долали, ненависну, Та рана й до сих пір щемить.

Ця рана — пам'ять про героїв Святої рідної землі, Яка турбує, непокоїть І виклика одні жалі.

І ідучи повз обеліску, Де вічне полум'я горить, Ви на хвилину зупиніться І низько голову схиліть.

Всі роботи – знаєш сам, У протипоказі, Мені лікар приписав Лікувальні грязі.

Лікар грамотний, додув — Що значить наука! Грязі я тобі знайду Аж по самі вуха.

Лиш на мене ти не дМись Ні в якому разі, Бери вила і довбись У свинячій грязі!!!

Скільки ж можна дурня корчить, Схаменися, Гнате?! Чи ж отак бездарно хочеш Все життя проспати?! Не залазьте мені в шкуру! Люди ви, чи скоти?! За спання я навіть звіру Вручав нагороди!

Не втручайтесь в мою долю, Не збивайте з курсу. Я щоденно економлю Енергоресурси! Наоло Знайшлись мені горлохвати Вставлять мізки лишень. Ви попробуйте поспати Аж сім днів на тиждень!!!

Про це чутки ходять всюди: Ділили посади, Тож невістка ваша буде Головою ради.

Що ж тут дивного, панове, Коли вона прагне, Хоч робота й зовсім нова, Хіба не потягне?!

Дивуватися тут годі, Головне, що прагне. На старій тягла роботі, Тут ще як потягне!!!

Засперечались якось В свято на обжинках Гнат Матня й Халява Кость, В кого краща жінка. В мене краща, - каже Кость, - Балакуча, значить, Щоб зігнать на мені злость, - Всю ніч кудкудаче.

- Де ти був?!

Возив корма! Трясця у печінку! – Не бреши, дурних нема, Був в якоїсь жінки?! Признавайся, де ти був?! – Дерть давав скотині!

Брешеш, трясця тобі в пуп, То раскажеш свинім!

Заспокоїться таки, Ляже коло мене. Обцілує всі боки, Розтривожить вени.

- Любий котику, пробач, Не бери до серця. Я не буду більш, не плач, Закрий щільно дверці. Обійми мене мерщій, Поцілуй разочок, Звесели, погладь, зігрій, Любий огірочок.





В мене краща, - каже Гнат, а Як прийду впівночі, То надметься, мов сова, І відверне очі. Дметься місяць, дметься два, А бува й півроку. Як до неї підійти, з якого боку?! Не говорить, лиш бурчить, Спить на іншім ліжку. Не кусає, а гарчить, Хоч шукай Оринку.

Люди добрі, розсудіть Спір цей на обжинках. Поміркуйте і скажіть – В кого краща жінка?

Із звітних зборів, під хмельком, У дві години ночі, Гнат ішов з рахівником В свій рідний куточок. На околиці села Розпрощались друзі. 1

Сивуха повела Гната до Ганнусі. Вже давненько клинці б'є, Роки тому свідки. Час миттєво викрає До вдови — сусідки. Тихо стука у вікно, Не хова усмішки. Роздягнувся й під рядно До сусідки в ліжко. Раптом, – вчулося, чи ні, Що це за химера?! Гнат увесь пополотнів, - Стука хтось у двері. Став за двері, притаївсь, Зачекав хвилину. Миттю з хати, де й подівсь, Мов примара, згинув. Причалапав у свій двір, Стука серед ночі, - Глипнув, - диво, - у вікно Федір вип'яв очі. Гнат з розсердя аж скипів, Мав душевну травму.




Взяв, з горячки, й запустив Палицю у раму. Розлетілось на шматки Скло на все подвір'я, А із хати матюки, Як з подушки пір'я… …В перспективному селі Жила сім'я Гната. Всі будинки там були, Ніби ті близнята. Гнат згубив орієнтир, Сміх та й годі, друзі. Перший раз прийшов в свій двір, А не до Ганнусі. Ну, а вдруге він попав До сусіда одначе, А подумав, що застав Федю на гарячім. Оце влип собі на зло, — Віднайшов забаву, Бо за мить на все село

Сам себе «прославив». Якщо тягне вас, таки, На чужі квартири Не згубіть, чоловіки, Ті орієнтири.