Зrаса над селищем моїм Зоря в ранковому світанні, А в небі синьо-голубім Вже грають промені багряні.

Понад рікою вдалині Низенько стеляться тумани. Як не пишатися мені Тобою, селище кохане.

Я полюбив твої сади, Розлогі верби над водою. Дебя не був, де б не ходив Тут все пов'язане з тобою.

Коли лишусь в самотині, В думках завжди до тебе лину. Ти так нагадуєш мені Мрійливу пісню солов'їну.

Трава іскриться Росами. Співа, дзвенить Коса.

Іду поміж о Покосами

Яка земна Краса! Чому так серцю с Весело? Іду, не йду - Пливу, осно Так на душі ан як Піднесено - Це в сні

Чи наяву? Іду і прислухаюся андох до серденька

У що я так закоханий?

 В природу

І в життя.

Стежки, стежки Мереживом снуються, Нема їм ні початку, Ні кінця. Вузькі, широкі Всі в одну зіллються, В оту дорогу, Що звемо життям. Та про одну нам Не забуть ніколи, Хоч їй уже Й не буде вороття:

Оту стежину,

Що вела до школи Від рідного порога В майбуття.

Куди б не занесла Життя дорога, Та пам'ять Не розвіється, Як дим: Та перша стежка Мила, босонога, Вкарбується У серце назавжди,

Наді мною небо фіалкове Сонячне проміння розсипає, У спокійній задумі діброви Спів пташиний в коси заплітають.

I стою замріяно-бентежний, І милуюсь

Погляд не відвести: В'ється, мов дівоча стрічка, стежка. Над ставком веселки перевесло.

Горнуться до ніг високі трави, Солов'їний спів у вись злітає. Заблукав у лісі місяць травень, У беріз дороги запитає.

Бережіть красу природи, люди Вчить вона і мріять, і любить, Хай і наших внуків тішить буде Зелень трав під небом голубим.

Молотить ціпом дощ зернистий, Б’є горошинками в шибки. Приходить осінь пaдoлистом, Міняє воза на санки.

Шумлять дощевопружні струни, Їх звуки всотує земля, В озимини зеленiм вруні Сховався вітер не гуля.

І заколисана, сповита Землиця наша тихо спить, но е Щоб урожайним бути літу, Їй так потрібно відпочить.


Що ж, відпочинь, безкрая ниво, Аж до наступної весни, Нехай тобі і в сніг і в зливи Щасливі,щедрі сняться сни

Ти моє зернятко Колоскове, Мати сину Стиха промовля.

Щастя не шукай Ти у підкови, Щастя — це народ твій і земля! Щастя

Це любити Батьківщину, Буть їй сином Відданим завжди, Берегти її, Мій любий сину,

З року в рік  Щоденно від біди. Щастя людям

Легко не дається, к Щастя досягають в боротьбі.

 Діяти й дерзати, Доки серце б'ється, Ось чого бажаю Сину, я тобі.

Як упертий росточок Пробивався до неба, Так і я усім серцем Потяглася до тебе.

Чи судилось так долі, Що шляхи розійшлися. Лиш надії і болі В одне ціле злилися.

Линуть роки невпинно, Вже ми сивими стали. Та до тебе, єдиний, Почуття не зів'яли.

Своє перше кохання Крізь життя пронесу я, А за щире зізнання Хай мене не осудять.

Спалахнула осінь Барвами палітри, В полум'я-наряди Bбралися сади. П'єм на повні груди Трункове повітря, І милують погляд
Осені плоди.
І куди не глянеш Золото червоне, Бабиного літа Срібна в'ється нить. Зранку і до ночі Кришталевим дзвоном

Листя тополине Під вікном дзвенить.

Холодніє небо – Не шкодуй, не треба:

Ми з тобою поруч, ава. Будем день за днем.

Ми тепло і мрію, Щирість і надію до нового літа, Друже, збережем.

Тече річенька-невеличенька В Ворсклу й далі все до Дніпра. Проти сонечка в ній водиченька Світлом міниться, сріблом тра.

Тече річенька дні і ніченьки, В ній вода жива не проста. Цяя річенька-мальовниченька Молодими нас пам'ята.

З Дніпром річенька-чарівниченька в Чорне море десь упада, В хвилях грається, усміхається І коломацькая вода.

Бронзовими фарбами вечір догора, Стала фіолетова над ставком гора. Шлях Чумацький стелеться

Зоряний потіх Ждала я побачення вперше у житті!..

Молодому серцю тісно так у грудях, Як завжди, соромилась стрітися на людях. У гаю ховала вроду молоду, Ждала того вечора, так, як долю ждуть.

..
A Коли побачила-

Милий мій стоїть- Спалахнула іскорка в серденьку моїм, Щоб із цього вогника сонцем золотим Запалало вогнищем й гріло нас завжди.

У глибині душі і світло, й легко, Ще ні від кого не ховав думки. Я був би від життя такий далекий, Якби не знав, що колють будяки…

Якби не знав, що добре, що погано, Якби боявся я вітрів і злив, Якби мене і сумніви, й вагання Ген-rен за видноколом обійшли.

Якби я не вдихав нектар повітря, Настояний на ароматі трав. Я чесно всім признаюся повірте, Ябходячи життя своє проспав.

І я душею хочу все сприйняти: Стеблину, гілку, грудочку ріллі, Утім краю, де народила мати, Де весну й осінь кличуть журавлі.

Життя буя, летять ключем лелеки… Зникають, наче цяточки в імлі. Нехай летять у край чужий, далекий, А я приріс до рідної землі.

Ніч глибока, влігся вітер. Все затихло уві сні. Вдалині ледь-ледь помітно Світить вогник у вікні.

Ніч, як чорне покривало, Та не збочить стежка-путь. Хороше на серці стало,

Що тебе чекають-Ждуть.

Так приємно відчувати, Що комусь потрібен ти: Жде дружина, діти, мати… Треба вогник берегти.

Де б не довелося бути Від домівки вдалині,

Серце завжди гріти буде … по Вогник в рідному вікні.

А вже туман… Холодні ранки в росах. Достигле літо Двері прикрива. А вже туман, І за дверима

Осінь, І на полях Закінчились жнива.

А вже туман, І за туманом слідом, Мов сонячні Веселі промінці, За обрієм ген-ген Розтане літо, Лишивши теплий Подих на щоці.

Під навстiж відкритим вікном Дощем обціловані айстри. Їх залах терпкий, як вино, А дощ — зачарований майстер

Пронизує звуками ніч, А краплі танцюють свій танок. Лице підставляю навстріч, Безсонно чекаю світанок.

Така неповторна ця мить, Ця перша осіння негода… Мій серпень у вирій летить, Його проводжаю сьогодні.

Десь за сивими зимами І веселими веснами Залишився дитинства Острівець дорогий.

І пливу я до нього, І напружую весла я, Та не ближчають Чомусь Його береги.

Де ж дитинство і не от Поділося?  У літах Загубилося. І, як всі,

Не безсмертний і я,

Та на радість свою, Щоби серце Кріпилося, оr itsu no Щоб життя і оn оrgia Не згубилося — тоот В неспокійних онуках Я себе впізнаю.

Ліс голубіє твоїми очима, Я тебе проліском звала колись… Тануть літа за моїми плечима, Ти ж бо на іншу уже задививсь.

Ти дарував мені зоряні ночі, А на душі було світло, як вдень. Хто ж зруйнував наше щастя-місточок? Не запитаєш про це у людей.

Терном колючим укрилась доріжка, Де ми з тобою зустрілись колись. Знов, як раніше, виходжу до річки, Знов мені спогад про тебе болить.

…Ліс голубіє твоїми очима, Вогник надії не гасне в мені: Вірю, що в дім мій ти двері відчиниш, Смуток розтане, мов сніг навесні.

Пам'ятаю дні дитячих літ: Ще маленьким вчила мене мати Крихту хліба, кожну п'ядь землі Свято берегти і шанувати.

Глибоко корінням в землю вріс, І по ній упевнено, не потай, Не згинаюсь йду на повен зріст, Годувальниці-землі господар.

Хліб пухкий в світлиці на столі, А де хліб, там і у будні свято, Силу беремо ми від землі, Землю бережем, неначе матір.

Знову кличе стежечка знайома Найдорожча із усіх доріг, I веде у селище Коломак, В рідний дім, на батьківський поріг.

Прутиком петляє понад яром,
Стелиться пунктиром лісосмуг.
Кваплюся додому – незабаром,
Незабаром маму обійму.

А вона, старесенька,на  ґанку
Пильно здивилася на шлях.
Виглядає сина спозаранку
З вірою-надією в очах

Захитався раптом під ногами
Милий серцю з пелюшок поріг
Стан старенький я підтримав мамин,
Тільки сльози стримати не зміг.

Під вікнами вже квіти не цвітуть, Пуста оселя болем серце крає, А був же час, жила колись отут Не віриться, що мами вже немає.

Над покуттю годинник занімів, Ашибкою не дощ сльоза стікає За всім, що зберегти я не зумів. Не віриться, що мами вже немає.

Щоб не робив, її вже не верну, Оселі ж не дозволю я віджити: Під вікнами не місце полину, Тут душу будуть радувати квіти.

Прости мені, життя, мою вину, А я собі ніколи не прощаю Того, що вчасно в дім не повернувсь. Не віриться, що мами вже немає.

Тільки б сонця Променям ясним І крізь хмари Сиві пробиватись.
Тільки б важчим Був у полі сніп, Тільки б мріям Всім твоїм збуватись.
Тільки бу чуттях Нам не зміліти,
Се он Тільки б разом йти
до видноколу.
Тільки бу моїм
Черленім літі
Тут Тобі зимно не було ніколи.

Така роса, Така роса прозора… Стрічаю сонце В полі за селом, Де квіти польові, Неначе зорі, Торкає вітер Лагідним крилом. Аж ось проміння Розпростерло руки І спрагло п'є, Спиває всю росу. І враз, стріпнувшись, Подались на луки, А я додому Сонечко несу. А ще в село Несу пучок волошок. Ці квіти ніжні Синьо-голубі Тобі, моя єдина І хороша, Найкраща в світі, Матінко, тобі.

Пахнуть осінню Ранки-просині й вереснева Печаль жоржин, Присмак літечка В травах росяних Назавжди в собі Збережи. Листя падає Жовтим димом. Де шуміли хліба Стерня.

Тут з тобою Удвох ходив я, Не насмілився обійнять.

Поле пахне ното. Твоїми косами,

Нами сходжене, Дороге. Пам'ять юності

В серці носимо. Ті Наше літечко

Вже ген-ген…

Тільки пройдене не минулося, ase Бачу це по твоїх очах.

Все дивлюся в них і милуюся, Бо для мене ти

Те дівча…

Присвячується синові

Голубіє вдалині долина. Щедро розгаптовані Луги, Думав я – То очі мого сина, А воно Петрові батоги. Хвилею русявою озима Хилиться-спадає На стежки. Думав то —

Волосся мого сина, А воно Пшеничні колоски. На траві Дзвенять-горять росини, Кожна квітка З ними розмовля. Думав я То голос мого сина, То ж земля до мене промовля.

Ще на нас зима Ночами свариться, Та мороз вже плаче від журби, Що в моїй кімнаті Соком наливається Гілочка oleit Розквітлої верби. Вистрілила брунька Котиком пуховим, Пташкою стріпнулася душа. Оживає, дихає онов А Гілочка вербова і Це весна до менет в Поспіша. Знову скресла крига, Знов струмки і в Співають.

Я у тебе, весно, но от као Віру не згубив. От

Полум'ям надії

Душу зігріває Гілочка Розквітлої верби.

За причілком пада тінь від ясена. На хатину, де з дитинства жив. До якої пам'яттю прив'язаний, До якої сто доріг біжить.

Над вікном гніздечко звила ластівка, Пахнуть медом росяні гілки, А між них містечко ціле – пасіка, Бджоли обціловують квітки.Вниз до річки покотилась стежечка, Крадькома сховалась в осоці, А над нею вже тумани стеляться, Все навкруг немов у молоці.

Земле рідна, пісне заповітная, Джерело незвіданих глибин, Лиш тебе одну довіку віддано Берегти я буду і любить.

Загубилось в долині село, Закрохмалене в бархатний іній. По шибки у сніги забрело І туманіє в млi надвечірній.

Над покрівлями стелиться дим, Сіре небо насупило брови. На відлигу це все — так і жди, Починають темніти діброви.

Мов орган, тепловозний гудок Десь далеко за лісом, за ставом Проспівав якусь мить і замовк – Алуна все не тане й не тане.

Галасує довкіл вороння, не Будить гамором лапи заснулі. Закрохмалений бархат злиняв – На весну, на весну повернуло.

Зблиснуло сонце малиновим оком Все навкруги ожило. Бризкає промінь березовим соком, Скроплює землю теплом.

В росах купаються сотні іскринок, Барвами тішиться світ, Заголубів кучерявий барвінок Килим довкіл буйноцвіт.

Шепче розбурхане променем поле, Туго налите зерном, Співом пташиним наповнились доли Ранок крокує селом.

В глибокій заплаві видзвонює осінь – Злинялий рогіз, очерет, осока, А ми, смаглолиці, замурзані, босі, Цікавимось всім від зорі до смерка.

Ось верби розчахнуті від бурелому Аж гірко дивитись на біль їх і щем, Ось тужно вихлипує річка Коломак Над їхнім корінням в лозі під кущем.

А вечір густішає, змішує фарби І кутає річку в пуховий туман, Неначе у нього ховає ті скарби, Якими наділений щедро лиман.

Стомилось усе. Ані вітер, нi шерех Не прийдуть невабом в хлоп'ячії сни. Дрімає крутий, затуманений берег Та в плесі купається місяць ясний.

А вранці, дивись, де й поділася втома. І знов зазирає нам в очі блакить, І сріблом виблискує річка Коломак, І радість, мов пісня, у серці бринить.

Так швидко пронеслись Літа, Стрілою Промайнули. І я не той, Та йти не та,
Які були в минулім… І бистроплинну часу мить Нічим не зупинити… Та що не встигнемо зробить Довершать наші діти.

Чи згою рану зболеного слова,

Що серце йдушу паленить мені? Чи розцвіте в народі рідна мова, Чи оживе, як поле навесні?

Умові цій рушник і біла хата, І біль, і радість, помисли й пісні.

Її подарувала рідна мати,

Пронісши крізь роки, мов крізь вогні.

Наше повітря,

Вона

Наш скарб, вона Вона

Нектар, як для землі роса. Відродимо! Не полетить за вітром Мого народу велич і краса.

І певен я, що біль у серці згоїм, Не віддамо у тлінне небуття Ту мову, що ковтком води живої Нас повертає знову до життя.

Веселка різноколірною стрічкою Звела місточок поміж двох ставків. Пливли з тобою однією річкою, А припливли до різних берегів.

МО Слова освідчень заблукали в вересі, Зім’яті вітром, змиті шквалом злив. Ти загубилась десь на тому березі, Ая до нього так і не доплив.

Пожовклим листям грає прохолода, В рожевім зблиску вечір в ніч пірна, По пояс очерет забрів в болото, Німіє все й до ранку не зрина.

Туман повільно луки застеляє Та сріблом віддзеркалює ріка, Де з краю в край легенька хвиля грає При місяці, мов риб'яча луска.

OBOBO Я п'ю красу, затамувавши подих, Милуюся, схвильований до сліз. В душі моїй струмує тихий подив Перед красою рідної землі. Oo or

Та біль у серці, наче після драми, Так шпигоне, що видавить сльозу, Мастилом, хімікатом, бур'янами Ми знищуєм святу оцю красу.

Чи ж згине все: дерева, ріки, пляжі, Невже природу не врятуєм ми? І що про нас тоді онуки скажуть, І хто нас називатиме людьми?!

Донечці Наташі присвячую

Проглянуло сонце крізь ватяні хмари, Розсипало пригорщі світла. Веселими барвами річка заграла, Ів донечки личко розквітло.

До хвиль потяглися її рученята,

 На ноги звелася несміло: Сріблястого зайчика хоче спіймати.

Не знає лишень, чи зуміє?

А сонячні зайчики хвилею змиті, Ген-ген полетіли на крилах. Та доня не плаче

В старому цім світі Нове щось для себе відкрила.

А мама радіє найпершим тим крокам І щастя свого не ховає.

Довірливо дивиться в світ цей широкий Із донею світ відкриває.

Давно вже не був я у батьківськім краї, Де пахне дитинством усе навкруги, Де кожна стежина в лице мене знає, Де кожен куточок мені дорогий.

Злетіли літа, мов пушинки з кульбаби, Як вітром обірваний з яблуні цвіт. Лиш в снах нeдитячих все мариться звабa За милим дитинством чкурнути услід.

Спливають у пам'яті роки минулі, Події далекі, а ніби живі. Що вчора було — те сьогодні забулось, А пам'ять дитинства у серці навік.

Давно вже не був я у батьківськім краї, І ось повернувся на рідний поріг. В дитинство ж своє лиш думками сяга

Сягаю, Бо інших не знаю до нього доріг.

Сонечком зігріте, дощиком умите, Вітерцем сповите житнєє зерно. Колоскове літо. Жито

Значить жити Нам на цьому світі долею дано.

Вийдем вранці в поле, глянем на покоси, А вони нам шепчуть мрійну таїну… Та у них же колос, як у тебе коси, Дай тебе я, мила, міцно обійму!

А над ними жайвір ген висить в блакиті, Ав покосах коник казку-пісню тче. Як би нам хотілось, щоб цієї миті Не було довкола нічиїх очей.

Поле, наше поле, будень наші свято! Кличеш нас щоранку разом за село. Все, чим ми щасливі, все, чим ми багаті, – Все з твоїх гарячих золотих долонь.

Жінкам присвячую

З Березневим святом Щиро Вас вітаєм, У житті бажаєм Вічної весни, Щоб над нашим рідним Волошковим краєм День на віки вічні Був ясним-ясним! Щоб у полі буйно Колосилась нива, Щоб іскрились сонцем Росяні разки, Щоб не відверталась он Доля незрадлива І завжди любили Вас чоловіки.

Я крихітка хліба, Я крапелька моря, В колоссі Мале я зерня. Прапрадідів земле, У скруті і горі Ніколи тебе Не зміняв. Штиками прошита, Заюшена кров'ю,

Обпалена шквалом вогню Уклін тобі, земле, З палкою любов'ю. Ні в чому тебе Не виню. У горі і скруті У світі єдину Нікому тебе не віддам. До І горе, і радість, но Моя Україно,

Ділитимем все пополам.

Виглядай мене, мамо, із далеких доріг. Знай, що пізно чи рано я вернусь на поріг. Обійму міцно-міцно горем згорблений стан, Задивлюсь в твої очі, розцілую вуста. Жаль, що зцілить не зможу Ран глибоких душі. Про одне тебе прошу — ти себе бережи. Виглядай мене, мамо, болем серце не край. Я на крилах нестимусь у наш сонячний рай. Через хащі і морок, перешкоди й біду – Все здолаю, все зможу, а до тебе прийду. Чебрецеве повітря, споришеві стежки, Я до вас першим вітром прилечу навпрошки. Чую пісню дитинства з дорогого села, Звідкіля мене доля у світи повела. В снах вже маряться квіти у дворі під вікном. Добротою повиті й материнським теплом. Оживе біла хата, скресне піснею гай, Тільки б ти не хворіла… Вже лечу зустрічай.

І донині сниться татова криниця Викопав з сусідом на межі. Серце болем крає, бо у ріднім краї Не лишилось жодної душі.

Адже, як не дивно, та безперспективним Виявилось татове село. І людське коріння, як дрібне насіння, По світах, мов вітром, рознесло.

Часто, для годиться, їжджу до криниці, Тату й мамі низько поклонюсь. Сяду, посумую, нишком поміркую, Та води криничної нап'юсь.

І надія в серці потайки іскриться: Час бо відродити вже село, Доки не зміліла татова криниця, Доки б'є фонтаном джерело.